Чого зараз бракує людям, зокрема, молоді? Кожен, звісно, міг би назвати якийсь свій вид “дефіциту”, що відчувається у нашому повсякденному житті. Мені, наприклад, здається, що найбільше не вистачає прикладу моральності з боку тих, хто волею долі (і наших голосів) нами керує.
Думаю, не в останню чергу песимізм, зневіра і байдужість, що охопили наше суспільство, зумовлені саме відсутністю позитивного прикладу. Батьків – дітям. Учителів – учням. Влади – народу. Молодь це відчуває і робить свої висновки, часто явно не на користь здоровому, нормальному і впевненому у власній перспективі розвитку суспільства.
У зв’язку з цим пригадується випадок зі своєї студентської молодості. Кінець 70-х років минулого століття. Військовий табірний збір студентів університету. Воєнна дисципліна, а простіше кажучи, муштра нам, звиклим до «вольниці» студентам, подобатися не могла. Особливо допікав своїми вимогами один підполковник. Яких тільки прізвиськ ми йому не понавішували! «Солдафон» і «Унтер» були, напевно, найм’якшими з них. Він не давав нам жодної поблажки, змушуючи у спеку в гумових захисних комбінезонах і протигазах тягати важкі гармати, бігати у повному спорядженні, ретельно обслуговувати бойову техніку… Не дивно, що уже через декілька днів таборів ми дружно зненавиділи його.
Та з часом стали помічати й інше. Коли під час занять у полі зненацька вдарила злива і всі ми змокли до рубця, наш підполковник скинув плащ-накидку і взяв до рук лопату, допомагаючи нам обладнувати командно-спостережний пункт. Під час переїздів на полігоні він не сідав у кабіну «Урала», а трясся разом з нами у кузові. А під час вечірнього відпочинку біля вогнища пік з нами картоплю, сміявся з наших студентських жартів, а потім, вкрившись шинеллю, спав обіч нас у бліндажі, хоча міг піти у офіцерську палатку. Під кінець табірного збору ми вже відчували повагу і щось схоже на симпатію до цієї людини, яка була живим втіленням відомого військового принципу «Роби як я». Прощалися ми з ним з відчуттям смутку.
Цей випадок ілюструє таку важливу річ, як силу людського прикладу. Нав’язливе звертання до історичних постатей в пору правління Віктора Ющенка виявилося не надто дієвим, а сьогодення може запропонувати… ну, хіба що «мажора» на «Мерсі» з суцільною “фенею” замість нормальної мови і цілою купою дівчаток «на виклик» у пам’яті мобілки… І не конче “мажора” – он парламентський достойник в благопристойних окулярах, ще й керівник якогось там комітету просто на робочому місці в залі парламенту діловито домовлявся про послуги з жінками не надто важкої поведінки… Ще можна згадати розповіді невтішних урядовців-членів нової команди, які бідкаються, що їм не вистачає зарплати на те, щоб жити “по-людськи”, отож, хоч не хоч, доведеться її собі підвищувати – ну, справді, не надриватися ж за якісь жалюгідні 36 тис. грн… Скажіть, чи багато можновладців здатні, образно кажучи, як отой наш армійський підполковник, скинути плащ-накидку і мокнути з усіма? Вельми сумніваюся. Не для того вони видиралися суспільними щаблями по плечах і головах своїх співгромадян, щоб потім забивати собі голови й обтяжувати совість турботами про них. Не кажучи вже про те, щоб слугувати взірцем моральності та порядності. В передвиборну пору, звісно, можна і треба (з точки зору політтехнологій) роздавати наліво і направо обіцянки, тиражувати глянцеві плакати з усмішкою від вуха до вуха або ж із зажуреним чолом, вішати локшину на вуха з приводу непомірних пільг і виплат… А далі – усе за відпрацьованою схемою: видряпався нагору, а там – шикарні апартаменти, офіси, авта, курорти, звабливі секретарки-референтки. Там – польоти чартерними рейсами хоч в Париж, хоч ще кудись… Там – лобіювання інтересів. Там – серйозні справи серйозних людей. Там приємно лоскоче самолюбство відчуття приналежності до «еліти». А внизу, відокремлене непроникною перегородкою, глухо клекоче своїми нікчемними щоденними клопотами оте…ну, словом, народ. З ним можна особливо не панькатися. Тим більше – слугувати моральним взірцем. Він терплячий. Витерпів на своїй шиї колишніх – витерпить і нинішніх…
Чи не помиляюся я, бува, не занадто згущую фарби в своїй песимістичній картині? І радий був би помилитися, але думаю, що таки ні…
Ігор Дуда