Український парламент, хоч і мав би (теоретично) складатися з найдостойніших членів нашого соціуму, майже ніколи не був прикладом високої політичної культури і вихованості його членів.
В середині 90-х депутат Михайло Бродський смаковито плюнув у свого колегу Ярослава Кендзьора, “запатентувавши” таким чином новий спосіб ведення полеміки – своєрідний “spitball” (від англійського “spit” – плювок). Відтоді не раз сходилися в рукопашному герці достойники з різними поглядами, тріщали і рвалися не зовсім дешеві депутатські піджаки і сорочки, з графинів і пляшок щедро лилася вода на депутатські чуби і лисини. Це при тому, що одні з найміцніших кулаків світу, які належать колишньому лідеру колишньої парламентської політсили “Удар” Віталію Кличку жодного разу в стінах Верховної Ради задіяні не були – свою, за його ж словами, “термоядерну зброю” Віталій розсудливо тримав “зачохленою”… Все описане зовсім не додавало Верховній Раді поваги в очах суспільства, хоча нарікати останньому залишалося найбільше на себе – ну, не може нехай і найвищий законодавчий орган бути кращим, ніж оте суспільство, яке його обрало.
Втім, усе в світі, як відомо, пізнається в порівнянні. Кулачні баталії та “підкилимні” інтриги в українському парламенті не йдуть в жодне порівняння з тим, що сталося рівно 20 років тому, 27 жовтня 1999 р. на сесії Національних Зборів Вірменії. Під час неї до зали увірвалися озброєні люди й наказали всім присутнім лягти на підлогу, заявивши, що здійснюють державний переворот. Цим справа не закінчилася, і по недовгій паузі нападники відкрили вогонь на ураження з автоматичної зброї. Одразу ж були вбиті прем’єр-міністр країни В. Саркісян і спікер Національних Зборів К. Демірчян, два віце-спікери, декілька депутатів. Всього загинуло 8 чоловік. Наступного дня терористи, які самі просили дати їм можливість здатися під гарантію справедливого суду, це й зробили, звільнивши заручників. Вироку в цій зовсім не ординарній справі Вірменія чекала п’ять років. Він, як і слід було сподіватися, виявився суворим: керівник групи терористів Н. Унанян (до речі, журналіст за професією) і п’ятеро його поплічників отримали довічний термін увязнення; ще одни нападник був засуджений до 14 років позбавлення волі.
До залу Верховної Ради України, траплялося, заходили рішуче налаштовані люди в камуфляжній формі; в ньому самому і в туалетних приміщеннях парламенту ентузіасти-піротехніки пускали в хід димові шашки; у сумці Н. Савченко, якщо вірити екс-воєнному прокурору А. Матіосу, йому вдалося намацати гранату (ох вже ця звичка – мацати жінок…); знову ж таки граната стала причиною загибелі чотирьох нацгвардійців під будівлею Верховної Ради 31 серпня 2015 р. До стрілянини в залі ВР і бійні на кшталт вірменської наразі, на щастя, не дійшло, але хто може ручатися, що український парламент від цього стовідсотково гарантований? Чого-чого, а дефіциту неврівноважених суб’єктів і просто неадекватів у нас зовсім не відчувається…
Ігор Дуда